Жити і померти в Лос-Анджелесі

Дещо пафосна назва фільму «Жити й померти в Лос-Анжелесі» (Live and Die in Los-Angeles) налаштовує на очікування чогось якщо не монументального, а вельми значущого. У загальному і цілому режисерові Вільяму Фрідкіну вдалося зняти картину, що вибивається із загального ряду поліцейських трилерів середини вісімдесятих. Він свідомо зробив ставки на досить скупий, холодний і цинічний тон розповіді. У досить банальний сюжет про помсту поліцейського за смерть свого напарника, Фрідкін насипав стільки льоду і жорстокості, що глядачеві стає не по собі. Швидше за все, саме тому американська публіка, яка звикла до неабиякої кількості сиропу і обов'язкового хеппі-енду, без захвату зустріла картину. А за кордоном фільм отримав приз на фестивалі поліцейських фільмів у французькому місті зі смачною назвою Коньяк. Естетика твору, гармонійно доповнена відеорядом оператора Роббі Мюллера, виявилася несподівано жорсткою для янкі. А поставлене запитання: як далеко може зайти слуга закону, якщо помста затуманює очі, занадто незручним. Навіть ефектна сцена автопогоні не скорила американців, які звикли бачити, як автомобілі розлітаються всупереч всім законам фізики. Для них це було занадто життєво і обачливо. Якісний фільм, харизматичний.